&

 


Гордість Земляцтва

 

 

Творчі конкурси


  

Запрошуємо до наших лав


 

 

Зворотній зв'язок


 

 

Скарбничка мудрості  Афоризми

I мудрий часто спотикається. Григорій СКОВОРОДА

 

 
 

Главная » Незабутні постаті

                        
БОРИС КИРИЧЕНКО                    
доктор філософії, 
кандидат економічних наук,
член Національної спілки письменників
 


Григорій Гнатович Лапченко   1801року народження, син козака, церковного старости  села  Валява Городищенського району. Граф М.С. Воронцов, бажаючи мати придворного художника, віддав обдарованого хлопчину на навчання  у Вільшану до ікономаляра Степана Степановича Превлоцького. Читати далі

 

Іван  Максимович Сошенко  1807 року народження, син міщанина-кожум'яки із Богуслава. Батько через  загрози закріпачення графинею Олександрою Браницькою перебрався  у рідні краї дружини,  на  Звенигородщину. Під опікою кмітливої бабусі Іван  освоїв у місцевого дяка  грамоту і вивчив напам'ять Псалтир. Дяк помітив у хлопчика хист до малювання і переконав бабусю віддати його в науку до  маляра.   Саме бабуся  привезла онука  у Вільшану до далекого родича  Степана Степановича Превлоцького наймитувати і вчитися, та ще й  попросила «навчати нещадно, не жаліючи різок». Читати далі. 


Тарас Григорович Шевченко народився 1814 року в Моринцях Звенигородського повіту в сім'ї кріпаків. Власником тих країв і 18 000 кріпаків був граф Павло Васильович Енгельгардт, позашлюбний онук князя Григорія Олександровича Потьомкіна, який дослужився до чину полковника,  ад'ютанта  фельдмаршала Римського-Корсакова. Читати далі


ВУЗЛИКИ   ПАМ'ЯТІ

Із короткого життєпису трьох видатних  українських синів випливає логічне узагальнення.

Перше. Вроджений дар цих дітей-бідняків помітили знатні  багаті  особи й дали поштовх для його розвитку.   Безсумнівно можна стверджувати, що це не єдина добра справа графів Енгельгардта і  Воронцова. А що нащадки знають про них крім тавра «вигнані в еміграцію гнобителі трудящих». Уявімо на хвильку, що у Вільшані збереглася садиба Енгельгардта і псарня  з картиною  Сошенка «Полювання з псами»? Чи за рахунок доходів з паломництва туристів та розведення борзих не наближалося б життя  вільшанців  до    стандартів європейських статків?  На жаль, графські помістя і виробництва  з землі стерли і забули. Тільки  вихори оспіваного Горьким  руйнівного  «безумства хоробрих»  не вщухають.  З душевним болем говорю про Вільшану, мою малу Батьківщину, де протягом минулих двох десятиліть знищили цукровий  завод, відділення сільгосптехніки, тракторні стани, токи  і тваринницькі ферми з майже півтисячою  робочих місць.


Друге. Високий рівень освіченості є виразною ознакою українців.  Тільки  у нас ніби  недорозвинута пам'ять.  Мені думається, що у радянські часи і нині на творчості Тараса Григоровича Шевченка заробляють на прожиття близько сотні тисяч вчених, митців, учителів.  Чому ж поза увагою  всуціль освіченого люду залишається першонаставник генія Степан Степанович Превлоцький?


Третє. А що то була за  «колонізація» українцями  столиці? В архівах донині зберігається  лист Євгена Гребінки до Григорія Квітки-Основ'яненка  зі словами: «Петербург є колонією освічених малоросіян». Підставою для такого визначення  стала активна Діяльність    Українського земляцтва в Петербурзі.


Вірогідно, в його  центрі  стояв   виходець  із Пирятина  Василь Іванович Григорович, мистецтвознавець, випускник 1803 року Київської академії (нині – Києво-Могилянська), конференц-секретар Петербурзької академії мистецтв, дійсний члена Російської академії наук. Він привітно не тільки зустрічав кожного земляка, а й заповзято  піклувався про його долю. Перші кроки до вершин мистецтва Лапченко, Сошенко і Шевченко  робили з його  благословення і підтримки.


Крім багатьох інших добрих справ, Василь Іванович творець  отого ланцюга інтелектуалів, що витягнув  Тараса з кріпацтва на волю. Вдячний поет у поемі «Гайдамаки» вклонився академіку так:


Якби не він спіткав мене при лихій годині,

Давно б досі поховали в снігу на чужині.

Заховали б тай сказали: «Так…якесь ледащо».

Вряди-годи  це шановане  товариство збагачувалося спілкуванням з  Миколою Васильовичем Гоголем, який також удосконалювався в малюванні у професури Академії. На його клопотання князі Петро і Володимир Оболенські відпустили з кріпацтва на волю чотирьох братів Ткаченків. Федот і Денис  стали «сторонніми учнями» Петербурзької Академії мистецтв. Після її закінчення Федот Леонтійович все життя викладав малювання в Полтавській гімназії.


        Однією із центральних постатей того земляцтва був Євген Павлович Гребінка, уродженець хутору Убєжище Пирятинського повіту, нині село Мар'янівка Гребінківського району. Випускник Ніжинської гімназії вищих наук  князя Безбородка. Кмітлива і творча натура швидко підняла  Євгена до рангу колезького радника, відповідного військовому полковнику, і титулу «Ваше високоблагородіє». До посади  старшого  викладача російської словесності й мінералології в кадетському корпусі Гірничого інституту. А найважливіше, він став рівним і бажаним у літературному   колі  Пушкіна, Тургенєва, Крилова, Кольцова, Бєлінського, Одоєвського, Даля, Єршова, Панаєва.


Знаменитості частенько  гостювали у батька Гребінки, відставного суворовського ротмістра.   1842 року при відвідинах з Шевченком   батькового сусіда    у Рудці  Василя  Ростенберга Євгена Павловича   зачарувала   його онучка    Марія.  Наступного ранку  Євген прочитав Тарасові нового вірша «Очи чорные». Пізніше  норвезький композитор Софус Гердаль написав безсмертний романс.  


Це Гребінка ініціював перше видання Шевченкового «Кобзаря». Особисто відносив рукопис до цензорів і власним авторитетом прискорював   позитивний висновок.  Це Гребінка видав альманах «Ластівка», у якому зібрав українські твори свої, Боровиковського, Забіли, Квітки-Основ'яненка, Котляревського, Куліша, Шевченка.


Це Гребінка запросив до Петербургу свого гімназичного товариша  Аполлона Миколайовича Мокрицького, сина Пирятинського почмейстера,  який закінчив  Академію мистецтв по  курсу А.Венеціанова і    К. Брюлова. Після стажування в Італії  став відомим художником, професором. Майже два десятиліття  викладав у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури.  Його учні – В. Перов, І. Шишкін та І. Прянішніков – стали першими живописцями Росії.


Євген і Марія одружилися, ростили доньку Надію. На жаль, невиліковні сухоти завадили в повній мірі забуяти   таланту Гребінки. У вічність і славу він ступив  36-річним, залишивши нащадкам вісім томів немеркнучих літературних перлин.


Підсумовуючи короткий напрочуд плідний шлях Гребінки, талановитий дослідник минувшини, наш  сучасник Володимир Васильович  Сиротенко (Вербицький) позначив: «Він сіяв Добро. Для нього найвлучніше підходило звернення «Добродій».


Нащадкам Євген Павлович залишив таке повчання:

З панами добре жить,

Водиться з ними – хай тобі Господь поможе,

Із ними можна їсти й пить,

А цілувать їх – крий нас Боже!

Обов'язок  еліти суспільства, обранців народу –   визначати мету свого покоління  і задавати  висоту тону життя таланту.   Адже  надбання дідів-прадідів навіки залишатимуться ментальним  фундаментом,  сценою для  довготривалої постановки  драми кожного покоління. Від її змісту і вміння національних «акторів, вершителів» залежатиме  мовчки чи під оплески  в діди-прадіди  випровадять  кожного із нас.   Блаженними у пам'яті нащадків залишатимуться  не легковажні  водевільщики і байдужі очевидці, а лицарі часу і переможці,  здавалось би, нездоланних  обставин.





23.02.2019 

Привітання

 

 

новини

 

ДОПОМОЖІТЬ ЗЕМЛЯКАМ

 

 

 

реклама